2.1. Особливості предмета та змісту банківських договорів
Відповідно до ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Зміст договору, як спільного юридичного акта сторін, становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов’язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін [163, с.644].
Враховуючи, що договір є однією з підстав виникнення цивільно-правового зобов’язання, зміст цього зобов’язання розкривається через права та обов’язки його учасників, визначені умовами договору, тобто, коли мова йде про зміст договору в якості правовідносин, мають на увазі права та обов’язки сторін цього договору.
Характеризуючи поняття зобов’язання, професор Н.С. Кузнецова зазначає, що зобов’язання – це цивільні правовідносини. Вирішальне значення для юридичного змісту зобов’язання набуває надана управомоченому суб’єктові можливість вимагати певної поведінки зобов’язаної особи [79, с.609-610].
Отже, змістом договору є ті умови, на яких ця згода досягнута. В залежності від юридичного значення цих умов, їх прийнято об’єднувати в певні групи:
1)істотні умови;
2)звичайні умови;
3)випадкові умови в залежності від їх юридичного значення.
Саме такий погляд на трьохчленне ділення умов договору мають О.С. Іоффе, І.Б. Новицький, Н.Д. Єгорова. Зазначена класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо тоді, коли йдеться про встановлення самого факту укладення договору.
Договір є укладений, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, отже, фактично для укладення договору важливими є істотні умови, під якими розуміються, відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України, умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договору даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зазначена стаття визначає коло істотних умов, але ні в якому разі не самі умови, також у вказаній статті всі зазначені умови віднесено до істотних.
Ознака, яка об’єднує істотні умови в одну групу, не викликає спору, оскільки мова йдеться про умови, які формують договір в цілому і їх окремі типи зокрема [19, с.295]. Тобто визначення істотних умов договору залежить насамперед від суті відносин сторін.
Одна з відмінностей Цивільного кодексу України від Господарського кодексу України полягає у регламентуванні істотних умов, наприклад, ч.3 ст 180 Господарського кодексу України, яка передбачає, що при укладенні господарського договору сторони зобов’язуються у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору, а ст. 638 Цивільного кодексу України визначає, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Але не всі господарські договори можуть містити умови щодо ціни, враховуючи, що господарськими договорами можуть бути будь-які договори, укладені між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами. Тому в договорах позички та безпроцентної позики, які передбачають безоплатність виконання зобов’язань, просто неможливо передбачити ціну.
Вищий господарський суд в листі від 07.04.2007, № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» зазначив, що згідно з частиною 3 статті 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити, зокрема, ціну. Отже, ціна є істотною умовою господарського договору, а за її відсутності договір є неукладеним. Разом з тим слід мати на увазі, що зазначену норму слід застосовувати лише до тих господарських договорів, за якими одна сторона зобов’язана сплатити іншій певну суму грошових коштів. Якщо за умовами господарського договору сплата грошових коштів не передбачається, то до такого договору частина 3 статті 180 Господарського кодексу України в частині ціни як істотної умови застосовуватись не може, оскільки зазначення ціни в такому договорі не створює прав та обов’язків.
Фактично Вищий господарський суд України лише частково вирішив колізію ціни, як істотної умови господарських договорів, в яких не передбачається сплата грошових коштів.
Отже, положення ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України обмежує принцип свободи договору, передбачений статтями 3, 6 Цивільного кодексу України, оскільки імперативно змушує визначати, зокрема, ціну та строк. Тому, є підстави стверджувати, що ч.3 ст.180 Господарського кодексу України суперечить визначеним Цивільним кодексом України засадам регулювання приватноправових відносин.
Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови.
Звичайні – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов’язково застерігати у тексті договору. Сторони можуть змінити ці звичайні умови. Але якщо вони нічого не сказали про ці умови, то вони згодні з тими умовами, які закріплені в законі.
Доцільно відмітити, що, на думку професора О.С. Іоффе, звичайні умови господарських договорів відрізняються від звичайних умов цивільно-правових договорів взагалі: вони більш значимі по своїй чисельності та їх зміст, в більшості випадків, закріплюється не диспозитивними, а імперативними або обмежено – диспозитивними юридичними нормами [140, с.51].
Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами на відступ від положень диспозитивних норм або з метою розв’язання питань, що взагалі не врегульовані законодавством, тобто випадкові умови включаються в зміст договору тільки по домовленості сторін. Ці умови або доповнюють звичайні умови, тобто вводять такі умови, які в законі не передбачені, або змінюють ці звичайні умови, які зафіксовані в законі. Якщо випадкові умови відсутні в тексті договору, то це не впливає на його дійсність. Отже, випадкові умови відрізняються від істотних умов тим, що якщо не узгодити хоч би одну істотну умову, то договір не вважається укладеним, а якщо не узгодити будь-яку випадкову умову, то без неї договір може вважатись укладеним. Тим самим випадкові умови відрізняються від істотних умов.
Випадкові умови отримують юридичну силу і становляться обов’язковими для сторін лише при включенні цих умов до змісту договору, і тим самим випадкові умови відрізняється від звичайних умов, які не обов’язково включати до тексту договору, вони і так діють, оскільки закріплені в законі. Таким чином, випадкові умови, щоб вони діяли, необхідно обов’язково закріпити в зміст договору.
Всі умови після укладення договору стають однаково обов’язковими, тобто істотними і мають додержуватись сторонами. Постає питання: чим тоді істотні умови відрізняються від випадкових? Вони відрізняються по своєму юридичному значенню. На думку Н.Д. Егорова, відсутність випадкової умови лише в тому випадку тягне визнання договору неукладеним, якщо зацікавлена сторона доведе, що вона вимагала узгодити випадкову умову, але згоди не було досягнуто. Якщо заінтересована сторона це не доведе, то договір вважається укладеним і без цієї випадкової умови [148, с.50-51]. А якщо не погоджена будь-яка істотна умова, то договір вважається неукладеним автоматично, а, наприклад, судові органи вважають, що порушення ст. 215 Цивільного кодексу України, а саме недотримання сторонами даного договору вимог закону (зокрема, відсутність хоча б однієї із істотних умов договору, встановлених законом) може призвести до визнання його недійсним з настанням відповідних правових наслідків.
М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський роблять висновок, що ніяких інших умов, крім істотних, в договорі не може бути. Справа в тому, що певні умови стають істотними в силу обов’язкової для сторін імперативної норми, яка потребує їх узгодження, інші – в силу того, що сторона використала надану диспозитивною нормою можливість, треті – в силу самого характеру відповідної договірної моделі, а четверті – визнання однією із сторін необхідності включення їх в договір [19, с.299].
Отже, на переддоговірній стадії укладання договору умови зберігають принцип трьохчленності, але до моменту набуття договором юридичної сили, оскільки після набуття юридичної сили всі умови трансформуються в істотні з відповідними правовими наслідками.
Однією з істотних умов договору законодавство визначає в імперативному порядку єдину умову про предмет договору. Ще С.Н. Ландкоф визнавав предмет єдиною істотною умовою договору, яка є необхідною для останнього, а також ті, відносно яких за вимогою однієї з сторін повинна бути досягнута згода.
Цивільний кодекс України не дає визначення предмета договору, залишаючи тлумачення його правозастосовчій практиці, але в наукових колах точки зору щодо тлумачення предмета договору не збігаються. Більшість авторів обмежуються тлумаченням предмету окремих договорів.
Так, А.Н. Обиденнов робить висновок, що предмет договору – це об’єкт матеріального (річ, майно) або нематеріального світу, на який безпосередньо направлена або з якої безпосередньо зв’язана воля сторін і який достатньо індивідуалізований для того щоб виокремити його від інших зобов’язань[104, с.8-14]. М.И Брагінський підтримує концепцію складного предмета договору: він вважає, що договори, направлені на передачу майна, мають складний предмет, який включає в себе як дію зобов’язаних сторін, в тому числі по передачі та прийманню майна (об’єкт першого роду), так і саме майно (об’єкт другого роду) [18, с.105].
Ф.И. Гавзе розумів під предметом цивільно-правового договору будь-яку дію, яку повинен здійснити боржник і об’єкт, на який ця дія направлена [31, с.26].
Особливість банківської діяльності полягає в тому, що якщо в діяльності більшості юридичних осіб гроші виступають засобом платежу, то в банківській діяльності гроші виступають у ролі товару, інакше кажучи, банки проводять операції з фінансовими активами, під якими, у відповідності до Закону України від 12 липня 2001 року «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [54, ст.1], розуміються кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесено до цінних паперів. Особливість такої діяльності полягає в укладенні договорів, які становлять зміст банківської діяльності (кредитний договір, договір банківського рахунку, договір банківського вкладу (депозиту) та предметом яких є грошові кошти.
Можливість дематеріалізації фінансових активів пов’язана не стільки з особливостями їх аналогів в документарній формі, скільки з особливостями самої банківської діяльності, яка намагається перевести все в форму бухгалтерського запису [42, с.138-139].
Саме в світлі особливості діяльності банків ст. 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» забороняє банкам діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника, а також мати у власності нерухоме майно загальної вартості більше 25 відсотків власного капіталу банку.
Таким чином, гроші є особливим об’єктом банківських правовідносин, а дії сторін входять в предмет договору, і тому за допомогою дій сторін можливо визначати конкретний вид договору, наприклад, кредитний договір передбачає надання грошових коштів банком, договір банківського вкладу передбачає прийняття грошових коштів банком. Отже, об’єкт банківських правовідносин та дії сторін визначають різні види банківських договорів.
Можливо привести інші приклади, коли визначено нерухоме майно але не визначено перелік дій, які необхідні для визначення долі цього майна, і відповідно при неузгодженості таких умов в договорі, він вважається неузгоджений сторонами та відповідно неукладеним.
Значення предмету договору полягає в тому, що за допомогою його можливо визначити, які предмети матеріального світу – види майна, задіяні в ході виникнення та виконання договору, які з цих предметів відповідають ознакам об’єктів цивільних правовідносин та які закономірності їх обігу є визначальними для договору [59, с.602-603].
На думку Т. Пунько та М. Семехіна, саме сутність зобов’язання полягає в різнорідних діях кредитора та боржника, і саме різнорідні дії також складають предмет договору та дозволяють відмежувати один договір від іншого [132, с.15]. В дисертаційному дослідженні М.М. Зайченко приходить до висновку, що під предметом договору необхідно розуміти дії його сторін, направлені на забезпечення його виконання у відношенні відповідних матеріальних благ – об’єктів цивільних прав [45, с.8].
Цивільний кодекс України визначає предмет договору лише в окремих главах, присвячених окремим договорам, та не розкриває зміст вжитого словосполучення «предмет договору», а тільки вказує, що «предмет договору» відноситься до істотних умов. Першочергове значення даної умови пояснюється тим, що в ньому відображаються базові особливості виконання договору.
Розглядаючи співвідношення об’єкта банківських правовідносин та об’єкта цивільних правовідносин, вбачаємо те, що в цивільних правовідносинах об’єкт розуміється значно ширше (наприклад, товар, гроші, роботи, послуги), а об’єктом банківських правовідносин є виключно грошові кошти.
Також на думку Д. Мейєра, будь-яке зобов’язання можна звести до зобов’язання грошового [95, с.466].
Принципова різниця грошей від речей полягає в тому, що в силу природи грошей вони не можуть бути предметом більшості цивільно-правових договорів, в яких предметом є річ (товар), а не гроші. Гроші не задовольняють потреб людини, вони лише служать еквівалентом оцінки речей.
Необхідно відмітити, що грошові зобов’язання у всіх правових системах виділяються у законодавстві, судовій практиці та доктрині в самостійну правову категорію [21, с.293]. В грошовому зобов’язанні гроші одночасно виконують дві базові функції – міри вартості та засобу платежу.
Враховуючи, що гроші існують в двох формах: безготівкові гроші та готівкові, то саме з цього приводу в наукових колах значний час триває дискусія стосовно дематеріалізації фінансових активів (коштів) та їх співвідношенні з готівковими коштами.
Л.Г. Ефімова справедливо вважає, що з аналізу економічної природи грошей випливає, що не можна говорити про правову природу грошей взагалі. Можна вести мову лише про правову природу і відповідний їй правовий режим визначеного виду майнових благ, які виконують функцію грошей [42, с.197]. Інакше кажучи, якщо, з точки зору економічної науки, грошима є все те, що використовуються в якості грошей, то, з точки зору права, – це все те, що в якості грошей прямо вказане в законі.
Природу грошей необхідно розглядати в поєднанні економічної та юридичної природи, оскільки, як вважає Л.А. Лунц, економічне поняття грошей завжди залишається джерелом заповнення прогалин юридичного визначення [92, с.24]. Але враховуючи, що визначення грошей, яке пропонують економісти, завжди дають через їх функції (міра вартості, засіб накопичення, тощо), навряд чи це може бути безпосередньо застосоване в науці цивільного права.
Л.А.Лунц стверджує, що безготівкові гроші не є грошима, тому будь-яке зобов’язання про здійснення безготівкових розрахунків не можна вважати грошовими. Тим самим предметом грошового зобов’язання можуть бути лише готівкові гроші[92, с.29].
В.В. Вітрянський зробив висновок про відсутність грошового характеру у зобов’язань, які виникають з розрахункових угод [26, с.21].
Стаття 177 Цивільного кодексу України «види об’єктів цивільних прав» визначає гроші як різновид речей, що веде до визнання об’єктом цивільного права тільки готівкові гроші. Але українське законодавство при системному аналізі не бачить різницю між готівковими та безготівковими грошима як засобом здійснення розрахунків або способом виконання грошового зобов’язання.
Цікава позиція К.Т. Трофімова, який вважає, що віднесення готівкових грошей до речей є даниною традиції і свого роду фікцією, оскільки функція грошей в обороті істотно відрізняється від властивостей речей (ділимість, споживчість, рухомість і т.д.) [156, с.9]. Враховуючи, що природа грошей проявляється в їх функціях (міри вартості, засіб обігу, засіб платежу, засіб накопичення і збереження), то можливо погодитись з такою точкою зору, але лише частково, оскільки можна припустити, що гроші є речами тільки в момент перебування у власника, а якщо власник захоче купити річ, то гроші трансформуються в засіб платежу і потім знову в засіб накопичення чи збереження. Тобто, мову можна вести про гроші як не про річ, а як про міру вартості цієї речі у відповідності до своїх функцій. В даних відносинах обмін речами не виникає в силу особливостей властивостей грошей. Необхідно погодитись з Л.Г.Єфімовою, що якщо предметом будь-якого зобов’язання гроші будуть тільки в якості res, то таке зобов’язання не можна вважати грошовими (у вузькому розумінні цього терміну, оскільки в цьому випадку гроші не зможуть виконувати властиві їм функції) [42, с.212].
Частина 1 ст. 1087 Цивільного кодексу України передбачає можливість здійснення розрахунків між суб’єктами правовідносин у готівковій або у безготівковій формі. Також, відповідно до ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (форма записів на рахунках у банках). Тобто законодавець визначає легітимність та рівнозначність погашення зобов’язання та здійснення розрахунків як у готівковій так і безготівковій формах. І далі, частиною 2 ст. 1087 Цивільного кодексу України, передбачено, що розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності, проводяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитись також готівкою, якщо інше не встановлено законом.
Також, якщо проаналізувати ст. 1066 Цивільного кодексу України, то в договорі банківського рахунку банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунку), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахуванню і видачі сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком, тобто законодавець не вбачає різниці або розмежування готівкових та безготівкових коштів, вказуючи що банк може перераховувати в безготівковій формі і видавати готівкові суми за розпорядженням володільця рахунка.
К.Т. Трофімов зробив висновок, що пріоритет змісту над формою при аналізі юридичної природи, досить прийнятний і для грошей. Сама постановка питання про природу безготівкових грошей викликана різницею в формі їх існування. Саме в якості грошей, а не форми їх існування, як готівкові так і безготівкові грошові кошти виконують однакові економічні і юридичні функції [156, с.9].
З точки зору цивільного права, зовсім не важливі фізичні характеристики грошей (готівкові та безготівкові), оскільки зміст права власності не залежить від фізичних характеристик речей.
Отже, думка науковців щодо визначення запису на банківському рахунку розділилась наступним чином:
1) це визначення тільки права клієнта на отримання готівкових грошей [92, с.20];
2) це бухгалтерське відображення заборгованості банка перед клієнтами [101, с.38];
3) це такий вид активів володільця рахунку, як право вимоги до банку про виплату визначеної грошової суми або її перерахування [149, с.605-610].
Л. Новоселова стверджує, що безготівкова форма розрахунків - це лише спосіб виконання грошового зобов’язання, замінник платежу у грошовій формі. Отже, вона вважає, що якщо безготівкові кошти і приймаються замість готівкових грошей, то це не означає, що грошове зобов’язання спрямовано на одержання безготівкових грошей [102, с.13].
Наприклад, Л.А. Ханкевич вважає, що особа, яка передала банку свої гроші, залишається їх власником, а банк ні за яких умов власником переданих йому на схов і управління грошей не становиться [160, с.32].
Л.Г. Ефімова також визнає право власності на безготівкові кошти, вона вважає, що при внесенні готівкових коштів немає переходу права власності, міняється тільки форма з готівкової на безготівкову, а кошти залишаються в власності клієнта [43, с.48-49].
З зазначеного аналізу вбачається, що готівкові та безготівкові кошти – це лише різні форми коштів, які зберігають змістове наповнення незалежно від форми, оскільки готівкові кошти можуть при певних обставинах перетворюватись в безготівкові і навпаки. Безготівкові кошти, з точки зору своїх функцій, є такими ж як і готівкові кошти.
Отже, на нашу думку, готівкові і безготівкові гроші мають однакові функції і єдиний зміст, і можуть використовуватися, замінюючи один одного в рамках одного зобов’язання, використовуючи при цьому обидві форми. Різниця між готівковими та безготівковими коштами залишається незначною, головним чином, вона полягає в тому, що останні не мають речової форми і не можуть існувати поза банківським рахунком. Крім того, законодавство України поступово прирівнює ці дві форми грошей.
Так, на думку І. Безклубого, юридичну природу готівкових грошей необхідно розглядати як різновид речей, а безготівкові гроші слід розглядати як об’єкт зобов’язальних прав вимоги [8, с.60-64].
Право вимоги поточного рахунку може захищатись не тільки за допомогою відносних позовів, але і абсолютних. Так, на думку Л.Г. Єфімової, безготівкові гроші підпорядковані речово-зобов’язальному правовому режиму. Cпочатку вони є зобов’язаннями банку, які не мають речової форми: але безготівкові гроші успадкували від готівкових деякі риси режиму речових прав: в силу юридичної фікції на них розповсюджується режим власності і речово-правова система передачі [42, с.236]. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 61 Сімейного кодексу України, об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу, а ч.2 ст. 1062 Цивільного кодексу України передбачає, що кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України (права власника на витребування майна від добросовісного набувача)
Отже, право власності на готівкові гроші безперечне. Постає питання щодо права власності при зарахуванні грошових коштів на розрахунковий (депозитний) рахунок, при якому проходить дематеріалізація готівкових коштів в безготівкові.
На даний час в юридичній літературі існують дві основні теорії, які по-різному пояснюють правову природу безготівкових грошей. Одна група вчених визнає за ними речово-правовий характер, тим самим визнаючи, що право власності на них залишається за клієнтом; інша група, навпаки, вважає, що безготівкові гроші мають більш зобов’язальний характер, і тим самим право власності на безготівкові гроші залишається за банком.
Докази противників визнання права власності на безготівкові гроші базуються на причинах фізичного характеру (відсутність індивідуалізованого речового об’єкта, неможливість отримання з банку таких самих купюр, тощо). Вони вважають, що при безготівкових розрахунках не виникає переміщення матеріальних об’єктів як при розрахунках готівковими коштами, а переходить лише передача права вимоги до банку. Така точка зору, яка характеризує безготівкові гроші як об’єкт права власності, головним чином, виходить з відповідних положень економічної науки. Відповідно готівкові гроші не мають будь-яких економічних властивостей, які відрізняли б їх від безготівкових.
Так, доктор юридичних наук В. Шиєнок аналізує договір банківського рахунку, в якому міститься обов’язок приймати і видавати кошти клієнту і проводити операцію по рахунку. В такому договорі не закріплений порядок втрати клієнтом права власності на кошти і отримання права вимоги. Відповідно порушується досить логічний і обґрунтований висновок: не тільки економічна, але і юридична природа готівкових і безготівкових грошей ідентична [171, с.17-20].
Стаття 346 Цивільного кодексу України, яка регулює підстави припинення права власності, не передбачає підстав припинення права власності у фізичних і юридичних осіб, які передають кошти у банківський вклад, глава 24 Цивільного кодексу України, яка регулює набуття права власності, не передбачає підстав для набуття права власності банком на кошти вкладника, а ч. 1 ст. 334 Цивільного кодексу України передбачає, що виникнення права власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Враховуючи, що набуття або припинення права власності можливе в випадках, не заборонених або відповідно встановлених законом, необхідно проаналізувати визначення банківського рахунку та банківського вкладу (депозиту), оскільки зазначені договори встановлюють певні особливості правового обігу грошових коштів з внесенням їх на банківський рахунок та банківський вклад.
Відповідно до ст. 1058 Цивільного кодексу України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплатити вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Стаття 1066 Цивільного кодексу України визначає, що за договором банківського рахунку банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій за рахунком.
Отже, при порівнянні умов двох зазначених договорів в договорі банківського вкладу мова йдеться про прийняття банком грошової суми від вкладника з зобов’язанням виплати її; зміст даного договору дає підстави стверджувати, що банк отримує грошову суму у власність і зобов’язується виплатити таку ж суму, тобто вимога вкладника щодо виплати зазначених сум носить зобов’язальний характер. В зазначеному договорі чітко акцентується увага на тому, що банк не зобов’язаний повертати ті ж самі кошти клієнта.
Аналізуючи зміст банківського рахунку, в якому акцент ставиться на тому, що роль банку, головним чином, становить прийняття та зарахування грошових коштів, отриманих від клієнта, та виконувати розпорядження клієнта щодо цих коштів, інакше кажучи, банк виконує функцію фінансового посередника. Так, в статті 1066 Цивільного кодексу України прямо передбачена можливість клієнта саме розпоряджатись зазначеними коштами, тобто клієнт завжди має кошти в визначеній сумі в безготівковій формі, які він може перевести в готівкові кошти і використовувати у відповідності з законодавством. Отже, зміст права власності розподілився між банком і клієнтом наступним чином: клієнт має право розпоряджатись коштами, банк має право користуватись ними. Право володіння реалізується клієнтом фактично як володільцем рахунку. Це підтверджується статтею 1070 Цивільного кодексу України, яка передбачає право банку користуватись грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, із сплатою процентів, так само, як ст. 1066 Цивільного кодексу України також передбачає право банка використовувати зазначені кошти. Але таке право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта передбачено лише за умови гарантування права безперешкодно розпоряджатися цими коштами (ч.2 ст.1066 Цивільного кодексу України). Тобто, право вимоги виникає в випадку невиконання банком своїх зобов’язань за договором (невиконання розпорядження клієнта на перерахування грошових коштів) як спосіб захисту порушеного права.
Також необхідно проаналізувати ціль, яку переслідують банки при укладанні договору банківського вкладу та договору банківського рахунку.
Ще Г.Ф. Шершеневич писав, що економічна ціль вкладу розуміється неправильно: банк приймає вклади, щоб потім розпорядитися відповідно до свого плану [170, с.480]. Так банк, виходячи зі своїх функцій та природи, створений саме для залучення (акумулювання) вільних коштів юридичних та фізичних осіб для використання їх в якості кредитних ресурсів, отримуючи різницю як прибуток, що безпосередньо і становить основну ціль банку. Тим самим і пояснюються особливі вимоги та контроль за його діяльністю.
Отже, банк за договором банківського вкладу отримує певну суму коштів, ці кошти він не зобов’язується тримати для оплати зобов’язань вкладника, а користується і розпоряджається ними на свій розсуд, і відповідно такі кошти передаються банку у власність. Банк тільки зобов’язується повернути еквівалентну суму з процентами, а не такі ж грошові знаки.
На відміну від договору банківського вкладу, договір банківського рахунку зобов’язує банк тримати внесені на рахунок кошти наготові для оплати зобов’язань клієнта. Тобто, клієнт вносить в банк кошти не для схоронності та отримання процентів, як при вкладі, а саме для проведення безготівкових розрахунків.
Виходячи з фактичного аналізу та цілей договорів банківського рахунку та банківського вкладу, можна зробити висновок про право власності клієнта на грошові кошти, які знаходяться на банківському рахунку, та право вимоги на грошові кошти, які знаходяться на банківському вкладі, а в цілому про підпорядкування на даному етапі безготівкових коштів речово-зобов’язальному правовому режиму, з тяжінням до речового режиму.
Все вищевикладене визначає необхідність скорішого вирішення концептуального питання щодо вибору структури механізму певного правового регулювання розрахункових відносин та потребує наявності комплексних теоретичних розробок. Проблематика дослідження полягає в створенні всесторонньої концепції правового регулювання безготівкових розрахунків, яка б дала можливість детально регламентувати права та обов’язки сторін. Створення зазначеної концепції та перетворення її в життя потребує значну кількість часу, оскільки необхідно визначити співвідношення абсолютного та зобов’язального права при безготівкових розрахунках, не порушуючи при цьому системну визначеність цивільного права. Чітко визначити наявність або відсутність права власності на безготівкові гроші та привести законодавство у відповідність з ним.
В законодавстві є приклади наявності права власності на безтілесне майно, наприклад, відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в України» бездокументарна форма цінного паперу – це здійснений зберігачем обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір. Тобто, такий цінний папір існує тільки на рахунках в цінних паперах у зберігача або в депозитарії. Зазначений закон під знерухомленням цінних паперів розуміє переведення цінних паперів, випущених у документарній формі, у бездокументарну форму шляхом депонування сертифікатів у сховищах зберігача цінних паперів та/або депозитарію з метою забезпечення подальшого їх обігу у вигляді облікових записів на рахунках зберігача цінних паперів та/або депозитарію. При цьому права власності на цінні папери зберігаються і не трансформуються в зобов’язальне право.
Аналізуючи цивільно-правові договори з цінними паперами, В.І. Гостюк обґрунтував висновок про те, що цінні папери незалежно від форми випуску можуть бути представлені легітимними документами: електронними та паперовими, а також виявив правову природу прав за цінними паперами, яка полягає в тому, що система прав, що можуть бути посвідчені цінними паперами, включає, окремо або в сукупності, речові, зобов’язальні, членські (управлінські) права [35, с.12].