Наші послуги

2.2. Особливості суб’єктного складу банківських договорів

       
Для отримання юридичної консультації по кредитам:

1. Реструктуризація кредиту (списання)
2. Захист від колекторів
3. Зняття арешту з майна
4. Оскарження рішення суду (заочне, апеляція, касація)
5. Застосування позовної давності по кредиту
6. Припинення поруки, скасування виконавчого напису

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. - задайте нам питання!
063-595-87-10 - отримуйте консультацію за телефоном!
Суб’єктами  правовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб’єктивних  прав і юридичних обов’язків. Суб’єктами (учасниками) цивільних відносин, відповідно до ст.2 Цивільного кодексу України, є фізичні особи та юридичні особи, а також держава України, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. 
 
          Банківські відносини підпадають під регулювання норм права, і тому їм притаманні загальні ознаки всіх правовідносин. Підставами для виникнення цивільних прав та обов’язків, у відповідності до ст. 11 Цивільного кодексу України, є:
1)договори та інші договори;
2)створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3)завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4)інші юридичні факти.
 
          Враховуючи тематику дисертаційного дослідження, визначальними для нас підставами будуть договори.  
           Співвідношення цивільних правовідносин та  банківських правовідносин полягає в специфічності останніх. Хоч вони і мають спільні риси з цивільними правовідносинами, але відрізняються специфічними ознаками. Більшість вчених [66, с.9; 75, с. 33], по суті, однаково визначають спільні ознаки банківських правовідносин, але трохи по-іншому їх формулюють. Узагальнюючи, можна виділити такі: 
 
1) наявність спеціального суб’єкта (обов’язкова участь банку або іншої спеціальної установи); 
2) наявність спеціального об’єкта; 
3) відносини виникають у специфічній сфері суспільних відносин і пов’язані з  банківською діяльністю; 
4) ці відносини складаються з двох елементів – владно-організаційного (реєстрація банків та видача ліцензії Національним банком України) і майнового (відносини між банками та клієнтами); 
5) наявність неоднорідного методу, який базується на двох різних методах правового регулювання – методі владних приписів та методі юридичної рівності сторін, що стосується сфери майнових відносин;
 6) застосування законодавства при регулюванні банківських відносин, норми якого відносяться до різних галузей права.
 
          В залежності від характеру зв’язків між сторонами виділяють вертикальні та горизонтальні банківські відносини. Загальний критерій виділення таких відносин є підпорядкування або рівність між сторонами.
 
          Відповідно вертикальні банківські правовідносини складаються між сторонами при підпорядкуванні одна іншій (між Національним банком України та банками з приводу контролю та нагляду)
          Горизонтальні банківські відносини складаються між банками та клієнтами з приводу надання банківських послуг.
          Суб’єктний склад банківських правовідносин пропонує виділення декількох рівнів, між якими виникають різноманітні правовідносини та правовий зв’язок: 1) клієнти банків – фізичні особи, юридичні особи та інші учасники цивільних відносин; 2) комерційні банки та інші фінансові установи; 3) Національний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління; 4) банківські об’єднання (банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група).
          Так О.М. Олейник, аналізуючи правовий зв’язок між учасниками банківських правовідносин, відмітила, що вони базуються на правовому зв’язку або правовідношенню між клієнтами. В цьому відображається цільове призначення банківських правовідносин, які виникають та існують виключно при наявності клієнтів банку, інтереси яких повинні враховувати та захищати в першу чергу. Але такі правові зв’язки виходять за межі банківського права [106, с.41]. 
          З такою позицією навряд чи можливо погодитись, оскільки при комплексному підході банківське право – це система правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними та фізичними особами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій [5, с.9]. Саме банк обслуговує розрахунки між клієнтами, а останні повинні дотримуватись вимог законодавства, зокрема, глави 74 Цивільного кодексу України при здійсненні розрахунків, а також такі розрахунки в більшості випадків носять систематичний характер. 
          Отже, можна стверджувати, що саме такі правові зв’язки все-таки залишаються в межах банківського права в цілому, оскільки регулюються відповідним законодавством, а диференціація полягає лише в методі правового регулювання.           
          Але можливо припустити, що О.М. Олейник мала на увазі, що банківське право регулюється двома методами правового регулювання (імперативним та диспозитивним), оскільки взаємовідносини з клієнтами ґрунтуються на диспозитивному методі правового регулювання, який притаманний цивільному праву, і отже тільки в цьому сенсі можна трактувати, що зазначені правові зв’язки виходять за межі банківського права.
          За структурним підходом розрізняють одно та дворівневу банківські системи. В ст. 4 Закону України „Про банки і банківську діяльність”[46, ст.4] визначено, що банківська система України складається  з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону. Як зазначалось вище, дворівнева банківська система передбачає відносини по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі відносини характеризуються підконтрольністю між НБУ, як регулятором комерційних банків, а по горизонталі рівноправністю НБУ та банками з приводу, наприклад,  рефінансування. 
          Сторонами банківських договорів в більшості випадків є банки, з однієї сторони, і юридичні та фізичні особи, з іншої.
          Якщо сумніву щодо правоздатності укладання банківських договорів  банками не виникає, то існують певні обмеження на укладання зазначених договорів юридичними та фізичними особами, як контрагентів банків. 
          Наприклад, особа, яка не досягла 14 років, не може самостійно укладати договори, зокрема, укладати кредитний, депозитний договори та договір банківського рахунку, але такі договори можуть бути укладені від їх імені законними представниками в порядку представництва.
          Особа віком від 14-18 років, відповідно до ст. 32 Цивільного кодексу України, має більший обсяг, зокрема, вона може:
      1) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку);
      2)  неповнолітня особа може розпоряджатись грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
          За загальним правилом, при досягненні особою 18 років вона набуває повної цивільної дієздатності, що дасть їй змогу укладати будь-які договори, включаючи і банківські.
          Так, ст. 34-35 Цивільного кодексу України, передбачають певні умови, при настання яких особа, яка не досягла 18 років, набуває повної цивільної дієздатності, зокрема:
1)у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу;
2)повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини;
3)повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.
          Що стосується  недієздатних осіб, то вони не мають право самостійно вчиняти будь-який договір відповідно до ч. 2 ст.41 Цивільного кодексу України, але договір від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах може вчиняти її опікун.
          Отже, можливість укладати банківські договорів фізичної особи може обмежуватись  повністю або частково.  Головним чином, це стосується осіб, які не досягла 14 років та недієздатних осіб, та часткового обмеження  осіб, віком від 14 до 18 років. Але, необхідно відмітити, що недієздатні особи та малолітні в певній мірі можуть реалізовувати свої права щодо укладання договорів шляхом вчинення договору опікуном від імені недієздатної особи та в її інтересах, а також законним представником в інтересах малолітньої особи.  
          Слід зазначити, що ст. 91 Цивільного кодексу України закріпила принцип  загальної або універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі самі права та обов’язки, як і фізична особа, за винятком тих прав та обов’язків, необхідною  передумовою яких є природні властивості людини.
          Тобто, юридичні особи в силу зазначеної норми можуть виступати контрагентами банків з приводу укладання банківських договорів, але треба мати на увазі, що їх загальна правоздатність може бути обмежена рішенням суду, засновниками в установчих документах та законом.
          Але є  виключення і з цього правила, оскільки встановлені законодавчі обмеження щодо юридичних осіб, які можуть укладати окремі банківські договори. Наприклад, відповідно до ст.19 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» [47, ст.19] від 16.09.1997 року встановлено, що джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити, тобто благодійна організація не може бути стороною кредитного договору.
          Також надання кредитів категоріям позичальників в Україні може обмежуватися, наприклад:
1)компаніями з управління активами, які не можуть надавати кредити пов’язаним особам.
2)не можуть надаватись міжбанківські кредити для проведення власних активних операцій спеціалізованими розрахунковими (кліринговими) банками (п. 2.8 «Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій» затверджено Постановою Правління НБУ від 06.05.98 р. № 181).  
          Включення в банківську систему не тільки банків, але і інших фінансових установ є традиційним [66, с.45].Основною рисою, що відрізняє фінансові установи від банків, є те, що останні не мають права професійно залучати, надавати кошти, здійснювати переказ грошей з рахунків на інші рахунки у сукупності. Так, відповідно до ч.1 ст. 47 Закону України „ Про банки та банківську діяльність”[46, с.47] зазначено, що на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі операції:
1)приймання вкладів ( депозитів) від юридичних та фізичних осіб;
2)відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів,  у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
3)розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
          Якщо інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2-3, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, то операції, визначені пунктами 1-3, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. 
          Отже, з першого погляду, вбачається, що основна відмінність суб’єктного складу банківських договорів полягає в наявності суб’єкта, який здійснює професійне залучення коштів від фізичних та юридичних осіб. Але, в той же час, на думку Е.А. Суханова,  з правової точки зору, джерело залучених коштів не може мати вирішальне значення для виділення особливої категорії, такої як «банк». Далі зазначаємо, що необхідно включити до визначення банку, як організації, яка залучає вклади, які можуть бути витребувані в будь-який час, і розміщуючи кошти на комерційній основі (на умовах платності, поворотності та строковості); а організації, які не можуть бути визначені таким способом, відносяться до категорій інших кредитних організацій [151, с.13].  
          Таким чином, до обов’язкових суб’єктів банківських відносин можна віднести лише банки, оскільки при відсутності зазначеного суб’єкта мова про банківську діяльність вестись не може.
          Але наявність банку як суб’єкта в певних правовідносин не свідчить, що така діяльність є банківською. Наприклад, Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення», який визначає  правові, економічні та організаційні засади  недержавного пенсійного забезпечення в Україні та регулює правовідносини, пов*язані з цим видом діяльності. Зокрема, на банк покладені такі функції, як
 зберігача пенсійного фонду (далі  -  зберігач), під яким розуміється  банк,  який провадить  депозитарну  діяльність  зберігача  цінних  паперів  та відповідає вимогам цього Закону. Обов’язками зберігача пенсійного фонду є: 1. відкриття та ведення рахунків пенсійного фонду (ст. 44 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»);2. банківські установи є суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення, якщо вони уклали  договори  про  відкриття пенсійних депозитних рахунків (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»); 3. управління  активами  недержавних  пенсійних фондів   може здійснюватися крім компанією з управління активами та професійним адміністратором, ще й банком щодо активів створеного ним корпоративного пенсійного фонду у випадках, передбачених цим Законом (ст.34 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»). 
          Оскільки, як зазначає Ю.В. Ващенко, визначальне значення для виокремлення банківських правовідносин від інших правовідносин є сфера їх виникнення – сфера банківської діяльності, та виходячи з того, які особи мають право здійснювати банківські договори, обов’язковими суб’єктами банківських правовідносин є:
1.Національний банк України;
2.банки;
3.фінансові установи, які на підставі ліцензії НБУ мають право здійснювати  певні банківські операції [23, с.28];
4.кредитні установи, які отримали ліцензію від Держфінпослуг  на проведення діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених грошових  коштів;
5.фінансові установи, які  надають  фінансові  кредити за  рахунок  власних  коштів.
          Необхідно проаналізувати можливість та доцільність такої подвійної дозвільної системи щодо надання дозволу на окремі банківські операції з боку Національного банку України та Держфінпослуг. 
          Так, відповідно до ч.3 ст. 47 Закону України «Про банки і банківські діяльність», інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2-3 частини першої цієї статті, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, зокрема:
          1) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків – кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
          2) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. 
          Зауважимо, що в ч.3 ст. 47 Закону України «Про банки і банківські діяльність» мова йдеться про юридичних осіб, які мають банківську ліцензію на здійснення банківських операцій у сукупності, тобто банки та  інші юридичні особи які мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2-3 частини першої цієї статті, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, зокрема,  фінансові установи, крім комерційних банків.    
          У свою чергу, відповідно до ч. 3 ст.5 та ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа та перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню.  Зазначена норма кореспондується  з п. 1.3 Розпорядження Держфінпослуг «Про затвердження ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами», в якій встановлено, що кредитна установа може провадити діяльність з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів тільки після отримання ліцензії Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.
          При аналізі викладеного вбачається співпадіння об’єкта ліцензування, а саме,  надання кредитів за рахунок залучених коштів. Основним ідентифікуючим значенням є термін  «залучені кошти». Відповідно до п.1.1   Розпорядження Держфінпослуг «Про затвердження ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами», залучені кошти – це фінансові активи,  прямо  або  опосередковано  отримані  на  зворотній  основі  від  будь-яких осіб. 
          Отже, при порівнянні одну і ту ж діяльність юридичних осіб - надання кредитів за рахунок залучених кредитів - мають право ліцензувати два органи: Національний банк України та Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, які мають різні сфери впливу та повноваження. Але враховуючи, що частиною 5 прикінцевих положення  Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання  ринків фінансових послуг» передбачено, що до приведення законодавства у відповідність з цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону, якщо інше не передбачено Законом, в даному випадку застосовуються норми зазначеного Закону.
          Отже, керуючись вищевикладеним, фактично не діють норми закону, які регулюють повноваження Національного банку України щодо права видачі ліцензії юридичним особам (не комерційним банкам) на здійснення діяльності з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, оскільки Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг в повній мірі здійснює регулятивні та наглядові функції, які передбачені законодавством,  щодо  надання   ліцензій  фінансовим  установам на діяльність  з   надання  фінансових  кредитів  за  рахунок  залучених  коштів. 
          Серед вчених існує єдина думка щодо такого суб’єкта банківських договорів як Національний банк України та його  подвійної (дуалістичної) правової природи. З одного боку, він має широкі владні повноваження  щодо управління  грошово-кредитною політикою  (статті 24-25 Закону України „Про Національний банк України”), а з другого, –  суб’єкт, наділений правом укладати цивільно-правові договори з банками та, як учасник цивільних відносин, несе цивільну відповідальність [75, с.67; 109, с. 62; 41, с. 16]. Російські вчені   вже давно зробили висновок, що Центральний банк РФ є комерційна організація, відповідно з певними обмеженнями [128, с.33].  Господарську діяльність Національного банку України можливо і необхідно розглядати як елемент в поєднанні з адміністративними функціями, необхідний для  управління всією банківською системою.
          Національний банк України є органом державного управління з функціями регулювання та нагляду за діяльністю банків, з однієї сторони, та як суб’єкт цивільних відносин, з іншої сторони, але з перевагою публічних функцій. 
         І.Л. Нурзад відмітив, що публічно-правові повноваження Національного банку України реалізується ним також у випадках, коли він виступає у якості  юридичної особи публічного права. Вважається, що останнє обумовлене його участю в якості агента від Уряду в процесі обслуговування державного боргу, а також повноваженнями в частині керування державною часткою в статутному фонді Національного депозитарію України [103, с.14].
          На думку Н.В. Дроздової, в основі здійснення Національним банком України операцій, які за своє природою є цивільно-правовими, лежить публічний інтерес держави [40, с.152]. 
          Таким чином, особливий статус Національного банку України полягає у поєднанні функцій органу з функціями регулювання та нагляду за банками, а також учасника приватно-правових відносин з банками з приводу, наприклад, надання їм кредитів, тощо.  
          Також в ч.1 ст. 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що однією стороною кредитного договору може бути банк або інша фінансова установа. Визначення фінансової установи викладено в Законі України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” [54, ст.1], під якою розуміється юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька  фінансових послуг, та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать  банки,  кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди  і компанії  та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. 
          Отже, під поняттям „фінансова установа” існують різні юридичні особи, в принципі,  з різними функціями, їх об’єднує лише те, що операції, які вони здійснюють, законодавець відносить до фінансових послуг.
          Кредитодавцем за кредитним договором може бути будь-яка юридична особа, яка є фінансовою установою та яка надає кредити за рахунок власних або залучених коштів. Також Закон України  „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” окремо визначає поняття кредитної установи, зазначаючи при цьому, що кредитна установа – це фінансова установа, яка, відповідно до закону, має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. Таким чином, за рахунок яких коштів фінансова установа надає кредити, особливого значення не має, оскільки така фінансова установа, якщо вона має намір надавати кредити за рахунок залучених коштів, може отримати ліцензію від Держфінпослуг на проведення діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, при цьому зміст кредитування не зміниться. 
          Також, до фінансових установ Закон відносить безпосередньо банк, який, безперечно, є кредитною установою та, наприклад, кредитну спілку, мета якої, відповідно до ч.1 ст.1 Закону України „Про кредитні спілки” [50, ст.1] полягає в задоволенні потреб її членів у взаємному кредитуванні  та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки, тобто кредитні спілки підпадають під поняття кредитної установи, оскільки також мають право за рахунок залучених коштів видавати кредити, тобто тут застосовуються основні принципи кредитування: 1) принцип повернення; 2) принцип строковості [109, с.234]. 
          Тепер розглянемо кожну організацію окремо та спробуємо вияснити, чи виконують ці організації певні банківські операції, а саме, чи залучають та позичають кошти зазначені організації на професійній основі?
           Також необхідно звернути увагу на те, що законодавство України не містить вичерпного переліку кредитних організацій. 
          В літературі  до небанківських кредитно-фінансових інститутів відносять страхові компанії, благодійні фонди, пенсійні фонди, інвестиційні компанії,  фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди.
          Також крім зазначених суб’єктів існують ще суб’єкти, які можуть укладати окремі банківські договори.
          Так,  Законом України від 4 липня 2002 «Про інноваційну діяльність» [48, ст.19] передбачено форми стимулювання державою інноваційних процесів. Однією з форм такого стимулювання є надання:
1.повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації);
2.часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування;
3.повної  чи часткової компенсації (за рахунок  коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності  комерційним банкам  та іншим фінансово – кредитним установам за кредитування інноваційних проектів.
          Для фінансування, відповідно до ст. 19 зазначеного Закону, створюються спеціалізовані державні небанківські інноваційні фінансово - кредитні установи, які мають право надавати суб’єктам інноваційної діяльності фінансову підтримку, що має виключно цільовий характер, направлений на фінансування відповідних регіональних  чи місцевих  інноваційних програм і проектів.
          Мета такої Державної інноваційної фінансово-кредитної установи полягає виключно у наданні державних або власних коштів для фінансування інноваційних проектів.
          Хоча в п. 4 ст.19 Закону України «Про інноваційну діяльність» і передбачено, що кошти Державної інноваційної фінансово-кредитної установи формуються і в тому числі за рахунок добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, але це зовсім не означає, що зазначена установа може, як і банк, залучати гроші за договором банківського вкладу. Оскільки договір банківського вкладу передбачає обов’язкову виплату відсотків за користуванням коштами.
          Така установа є цільовою та  може видавати цільові кредити, але не може залучати кошти на професійній основі. Також вона має певні обмеження щодо надання кредитів, оскільки може надавати кошти тільки визначеним суб’єктам. 
          Отже, на відміну від банків, Державна інноваційна фінансово – кредитна установа має звужений обсяг повноважень, і не дивлячись на те, що закон прямо передбачає небанківський статус таких установ, вони виконують певну банківську функцію, зокрема, кредитування.  
          Наступна юридична особа - це компанія з управлінням активами, яка є інвестиційною компанією та,  відповідно до ч.1, ст.1 Закону України від 12 липня 2001 року «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [54, ст.1], зазначена компанія є фінансовою установою, яка має право залучати кошти від інвесторів інституту спільного інвестування (ІСІ), а ІСІ, в свою чергу, має право проводити діяльність з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
          Враховуючи зазначене, не можна говорити про залучення коштів в чистому вигляді, оскільки таке залучення здійснюється шляхом передання інвесторами компанії з управління активами в довірче управління, і при цьому не потрібно отримувати банківської ліцензії.
          Відповідно до ч.1 п.13 ст. 1 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 року, недержавний пенсійний фонд – це юридична особа, створена відповідно до цього закону, яка має статус неприбуткової організації  (непідприємницького товариства), функціонує та проводить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків  на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати  учасникам зазначеного фонду у визначеному цим законом порядку.
          Така організація  має право тільки управляти цими коштами, оскільки відповідно до ст. 44 зазначеного Закону, зберігачем пенсійного фонду може бути тільки банк, який має відповідати певним вимогам.
          Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 40 зазначеного Закону, де прямо встановлено, що особи які здійснюють управління активами пенсійних фондів, під час такої діяльності не мають права від імені пенсійного фонду надавати позику або брати позику чи кредит, які підлягають поверненню за рахунок пенсійних активів цього фонду.
          Отже, в Законі встановлено заборону на надання кредитів або позик, виходячи з визначеного джерела повернення коштів, а саме за рахунок пенсійних активів фонду. Проте обсяг дієздатності фінансової установи, яка здійснює управління активами, дозволяє надавати позику чи кредит, але за рахунок власних коштів або за рахунок коштів, залучених відповідно до законодавства. 
          Згідно до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. № 2664-III,  ломбарди віднесено до фінансових установ - юридичних осіб, які відповідно до цього Закону, надають одну чи декілька фінансових послуг та які внесені до відповідного  державного реєстру фінансових установ у порядку, визначеному Законом.
           В п.3.1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг «Про затвердження Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами», встановлено, що до фінансових послуг ломбарду  належать:
1) надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів;
2) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;
          В п. 1.2 зазначеного Розпорядження визначено, що фінансовий кредит ломбарду – це надання ломбардом коштів у позику, забезпеченою заставою, на визначений строк та під проценти.
          При порівнянні умов фінансового кредиту ломбарду і банківського кредиту, вбачається збігання основних ознак банківського кредиту та фінансового кредиту ломбарду щодо надання коштів у позику, а саме поворотності коштів, сплати процентів, а також можливість залучати кошти у юридичних осіб, та кошти, отримані від кредитних установ за кредитними договорами,  і саме цими ознаками і обмежується, оскільки правоздатність комерційного банку значно ширша ніж ломбарду, і останній не може залучати кошти від фізичних осіб, оскільки, виходячи з визначення, даному в п. 1.2 «Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами», під залученими коштами ломбарду розуміють банківські кредити та будь-які залучені кошти від юридичних осіб  відповідно до законодавства України.
          Отже, ломбарди, як фінансові установи, можуть надавати кредити, і в тому числі за рахунок залучених коштів юридичних осіб, фізичних осіб – учасників ломбарду, та кошти, отримані від кредитних установ за кредитними договорами. 
          Відповідно до ст. 1 Закону України «Про кредитні спілки», кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.  
          Базова функція кредитних спілок ідентична з функцією комерційних банків, а саме надання кредитів своїм членам та іншим кредитним спілкам, якщо інше не встановлено рішенням Уповноваженого органу на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі, а також кредитні спілки, відповідно до ст. 21 Закону України «Про кредитні спілки», залучають на договірних умовах внески (вклади) своїх членів на депозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формі.
        Отже, кредитні спілки можуть укладати банківські договори, зокрема, кредитний договір та договір депозитного рахунку, але, на відміну від банків, з обмеженим колом суб’єктів.
        Розглянемо страхові організації, які також мають право укладати деякі банківські договори, зокрема, відповідно до ч.9 ст.2 Закону України «Про страхування», страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договір страхування життя. Таке кредитування вони здійснюють з коштів резервів із страхування життя. Такі кошти, відповідно до ч.12 ст.31 Закону України «Про страхування», не є власністю страховика і мають бути відокремлені від його іншого майна і бути на окремому балансі.
          Необхідно зазначити, що відповідно до ч.18 ст. 31 зазначеного Закону, кошти страхових резервів можуть бути представлені як кредити страхувальникам – громадянам, що уклали договір страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми.
          Відповідно до п.п.  2.4,  2.5 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 грудня 2004р. «Положення про порядок, умови видачі та розміри кредитів страхувальникам, які уклали договори страхування життя», регулюється порядок надання та наслідки неповернення кредитних коштів, зокрема, у разі настання страхового випадку до дати повернення кредиту, яка визначена у кредитному договорі, сума кредиту та відсотки за користуванням кредиту вираховуються із суми страхових виплат, що здійснюються за таким договором страхування життя, якщо інше не передбачено правилами страхування життя, а у разі неповернення кредиту позичальником у термін, передбачений кредитним договором або до дати першої страхової виплати, що вказана у договорі страхування життя, дія кредитного договору припиняється, про що обов’язково зазначається в кредитному договорі. 
          Отже, хоча страхові організації  і не мають права власності на страхові резерви, все ж таки вони мають певні права, прямо передбачені законом, щодо розпорядження цими сумами, в тому числі надання кредитів. Можливість надання таких кредитів обмежена нормами закону. Але все ж таки страхові організації виконують одну з функцій банку, хоч і в обмеженому вигляді. 
          Важливою центральною ланкою банківської системи є банки, що належать до другого рівня зазначеної системи. Враховуючи, що банк – це багатофункціональна установа, що здійснює широкий спектр операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності клієнтів [75, с.111]. 
          Також виникає необхідність відповісти на другорядні питання, які є не менш важливими, а саме в яких випадках необхідно створювати банк та які види діяльності охоплює компетенція банку.
          Відповідно до ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність” зазначено, що банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати в сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення  банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Дане визначення полягає в розкритті банку через його операції, які  підкреслюють сутність комерційного банку. 
          М.М. Агарков визначає банк як підприємство, що здійснює специфічні послуги, а саме три основні функції:
1)залучення чужих грошей;
2)надання кредиту;
3)сприяння платіжному обігу [2, с.7].  
          Сутність та особливість банків може бути відкрито через ряд наступних ознак:
1)банк   створюється  у формі  публічного акціонерного товариства та кооперативного банку,  тобто є юридичною особою, діяльність якої направлена на отримання прибутку: пропонують на договірних засадах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування та надання різних банківських послуг. За послуги клієнти сплачують винагороду, з якої утворюється прибуток банку.
2)банк є кредитною установою, оскільки саме він може на професійній основі залучати та розміщувати залучені кошти від свого імені,  на власних умовах та на власний ризик.
          Е.А. Суханова пропонує перш за все необхідність включення в визначення банку його характеристики як організації, яка залучає вклади, які можуть бути витребувані вкладником в будь-який час, а також розміщувати кошти на комерційній основі на наступних умовах: поворотності, платності та строковості (151, с.14). 
          Установи, які не підпадають під визначення, вказане вище, відносяться до категорії інших фінансових установ. 
          Безперечно, кредитні спілки підпадають під таку характеристику, але, на відміну від банку, мають ряд особливостей, наприклад, відповідно до ст.6 Закону України „Про кредитні спілки” [50, ст.6], членами кредитної спілки можуть бути суб’єкти об’єднані хоча б  однією ознакою: спільне  проживання чи місце навчання або належність до однієї професійної спілки, або проживання в одному селі, селищі, місті, районі, області. Також кредитна спілка не може бути засновником, співзасновником або учасником суб’єкта підприємницької діяльності, крім місцевого кооперативного банку, як на території України, так ї за її межами (ч.4 ст.3 Закону України „Про кредитні спілки”). Але основна відмінність банку від кредитної спілки полягає в  соціальній значимості останньої, оскільки мета банку полягає в отриманні прибутку в результаті господарської діяльності.
3)для банківської діяльності характерний особливий  правовий режим, оскільки її діяльність ліцензується відповідно до законодавства. Основу правового режиму ліцензування становить добровільна участь суб’єктів у банківських відносинах, які не наділені владними повноваженнями. Важливим моментом є встановлення меж цього режиму, не допускаючи їх надмірного розширення чи необґрунтованого скорочення [29, с.153]. 
          З точки зору загальної теорії права, на думку С.С. Алєксєєва, поняття правового режиму виражає ступінь жорсткості юридичного регулювання, наявність відомих обмежень або пільг, припустимий рівень активності суб’єктів, межи їх правової самостійності [5, с.186]. На думку С.В. Пихтіна, категорію „ліцензування” в правовій площині можна розглядати, як мінімум, з двох позицій: як специфічний правовий режим, дотримання якого є обов’язковою умовою ведення підприємницької діяльності; та як публічно-правовий засіб [133, с.5].  На думку Є. Карманова, банк наділяється дієздатністю після одержання банківської ліцензії, письмового дозволу або ліцензії на здійснення окремих операцій [64, с.52].
          Але ліцензування не треба розуміти досить широко, оскільки обов’язковому ліцензуванню підлягають група операцій, які відносяться до виключно банківських операцій в сукупності, перелічених в ч.1 ст.47 Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Інші операції можуть здійснюватися за умови отримання письмового дозволу Національного банку України (наприклад, здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів і т.д.) або за умови надання Держфінпослуг ліцензії  на впровадження діяльності з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами, або ліцензії на діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів  від фізичних осіб (наприклад, переказ коштів). 
          Необхідність ліцензування банківської діяльності обумовлена, по-перше, тим, що банківська діяльність в силу своєї специфіки окреслює інтереси широкого кола суб’єктів; по-друге, необхідність забезпечення захисту дрібних вкладників  та інших клієнтів банку від некомпетентного управління, а також захисту клієнтів банку від „системного ризику”; по-третє, необхідність забезпечення довіри вкладників  і населення  до фінансово-кредитної системи в цілому та кредитним інститутам окремо [155, с.245-246]. Саме зазначеним обумовлюється ліцензування деяких, найбільш важливих операцій банківської діяльності та віднесення їх виключно до банківської діяльності;
4)банк має спеціальну правоздатність, яка відображається через його операції, які може здійснювати банк в сукупності;
5)можливість надання комплексних банківських послуг, притаманних виключно банкам.
       На перший погляд здається, що „банківська операція” та „банківська послуга” мають ідентичне значення. Наприклад, коли Національний банк України видає ліцензії та окремі дозволи, він наводить банківські операції та послуги єдиним списком, об’єднавши під назвою „операції”. 
          Але деякі вчені, наприклад, О.В. Дзюблюк, мають іншу думку. Він пише, що банківський продукт має подвійне вираження – з одного боку, це надання різного роду послуг шляхом проведення активних, пасивних та комісійно-посередницьких операцій, а з іншого – це створення безготівкових платіжних засобів, що є результатом тих самих операцій. Послуги – це кінцевий результат, готовий продукт банку, тоді як операції – це свого роду виробничий процес” [39, с.233-234]. Послуги мають комплексний характер, оскільки банк може формувати послуги з різноманітним набором операцій, в тому числі тих, які притаманні виключно банкам, тим самим послуги є   його окремою ознакою. 
          Отже, основна індивідиалізуюча ознака – це включення в банківську послугу операції, характерної тільки для банку. На думку Б. Олени, надання банківських послуг переважно не пов’язано з ризиками діяльності банку, не потребує залучення додаткових коштів та відчуження ресурсів банку, не передбачає формування нових резервів [107, с.78]. Але автор розглядає послугу як кінцевий продукт (результат), абстрагуючись від процесу формування цієї послуги, оскільки окремі операції, які формують цю послуги, передбачають, залежно від операції, або залучення коштів, або формування резерву, наприклад, якщо послуга включає надання кредиту, або перерахування коштів.
             Отже, підсумовуючи зазначене, пропонується вдосконалити визначення терміну «банк», що використовується у Цивільному кодексі України та інших законодавчих актах, виклавши абзац четвертий статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у наступній редакції: «банк - фінансова установа, що є юридичною особою з спеціальною правоздатністю, яка має право на підставі банківської ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб,  розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; та внесена до державного реєстру банків»
          Розглянемо співвідношення таких понять як: «фінансова установа», «кредитна установа» та «фінансова – кредитна установа».
         Поняття «кредитна установа» розуміється у більш вузькому змісті, оскільки «фінансова установа» є родовим щодо понять «кредитна установа», «інвестиційна компанія», «страхова компанія», а тому називати різновидом цих компаній будь-яку фінансову кампанію є некоректним.
          Хоча, на підставі Закону України „ Про внесення  змін до Закону України „Про Національний банк України” [52, ст. 2], слово „фінансово-кредитна установа” виключено, але воно залишилось в  ч.1, п. 3 ст. 17 Законі України «Про інноваційну діяльність» залишилось поняття «фінансово – кредитної установи», наприклад,  мова йде про відшкодування відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та  іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів, також в  наукових колах поняття „фінансово-кредитна установа” використовується. Під ним розуміються юридичні особи, які відповідно до банківського законодавства можуть виконувати окремі банківські операції та які володіють певним мінімальним розміром статутного капіталу, встановленим законодавством, але не є банками. Це зокрема: 1) фінансові компанії, 2) фінансові групи, 3) страхові компанії,   4) кредитні спілки, 5) лізингові компанії, 6) інвестиційні компанії, 7) ломбарди, 8) пенсійні фонди, тощо [66, с.57; 85 с.283-285]. 
          Також кредитні установи, зокрема банк, та кредитні спілки не охоплюються поняттям тільки „фінансової” установи, а більш доцільно використовувати поняття „фінансово-кредитної” установи, оскільки таке визначення буде більш точно підкреслювати статус різних юридичних осіб, які мають право здійснювати одну чи декілька фінансових послуг. 
          Отже, співвідношення зазначених понять полягає в їх підпорядкуванні від узагальнюючого до більш конкретного.