Наші послуги

1.2. Поняття, правова характеристика спільних ознак банківських договорів

      Різноманітність цивільних правовідносин обумовлює широке коло цивільних договорів. Кожному цивільному договору властиві як загальні ознаки, так і ознаки, притаманні саме цьому виду цивільних договорів. Відповідно така різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування (класифікації), що здійснюється за різними ознаками, тобто залежно від критеріїв, покладених в основу поділу. Потреба в класифікації цивільно-правових договорів обумовлена в забезпеченні стабільності суспільних відносин в умовах їх диспозитивного регулювання. 
Для класифікації договорів в доктрині цивільного права традиційно застосовуються два способи - дихотомії і направленості зобов’язання, яке породжується договором. Подібну ознаку інколи називають «принципом результату» (направленості результату) або ознакою мети договору [73, с.58, 77].
 
 
Для отримання юридичної консультації по кредитам:

1. Реструктуризація кредиту (списання)
2. Захист від колекторів
3. Зняття арешту з майна
4. Оскарження рішення суду (заочне, апеляція, касація)
5. Застосування позовної давності по кредиту
6. Припинення поруки, скасування виконавчого напису

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. - задайте нам питання!
 
063-595-87-10 - отримуйте консультацію за телефоном!
 
 
 
          Дихотомічний спосіб класифікації передбачає його поділ. Вважається, що такий поділ може бути зроблений двома способами. При першому способі відбувається ділення надвоє, тобто поділ на дві групи, з яких одна характеризується  наявністю певної підстави, а друга – її відсутністю. При другому способі поділу за допомогою визначених підстав створюється необмежене число груп. В кожній з них вказані підстави відповідним чином індивідуалізуються [16, с.383]. 
          При впорядкуванні договорів проводять класифікацію за  таким критерієм як класифікація за юридичною направленістю, відповідно виділяючи такі групи договорів в наступній послідовності: договори, направлені на встановлення зобов’язань з передачі майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж); договори, направлені на передачу майна у тимчасове користування (оренда, лізинг); договори, направлені на встановлення зобов’язань з наданням послуг (доручення комісія); договори, направлені на виникнення зобов’язань на виконання робіт (підряд); договори, направлені на передачу результатів творчої діяльності (авторський); договір про спільну діяльність та інші групи договорів. Характерно, що вказана класифікація  має узагальнений характер, що дозволяє формувати інші групи або підгрупи договорів. Наприклад,  В.В.  Луць в межах договорів, направлених на   надання послуг, виділяє такі групи договорів: 1) договори, направлені на встановлення зобов’язання з наданням фактичних послуг (гл. 67, 71-74); 2) договори, направлені на встановлення зобов’язань з вчинення юридичних і фактичних послуг (гл. 68-70); 3) договори, направлені на встановлення зобов’язань з наданням фінансових послуг (гл. 67, 71-74) [91, с.435]. 
 
 
 
 
 
           В цивілістичній науці найважливішою є класифікація договорів за такими ознаками, які спираються на одну з трьох підстав, а саме: розподіл обов’язків між сторонами (односторонні та двосторонні); наявність зустрічного відшкодування (відплатні та безоплатні); момент укладення договору (реальні та консенсуальні). 
          Специфіка предмету цивільно-правового регулювання визначає, що більшість договорів  є двосторонніми, оплатними та консенсуальними.
При розгляді питання щодо підстав виникнення зобов’язань, О. Підопригора зазначав, що коли права і обов’язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочин називається одностороннім (наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.) [113, c.259].
Якщо дві сторони скеровують свої зустрічні дії на досягнення бажаного правового результату, правочин визнається двостороннім (взаємним). Такий правочин називається договором [139, c.77].
Метою будь-якого дво- чи багатостороннього цивільного правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину-договору. Семантичний розбір співвідношення понять “договір”  і “правочин”, який був проведений Б. Пугинським, дав підстави стверджувати, що двосторонній або багатосторонній правочини визнаються лише вираженням узгодженої волі двох і більше сторін і розглядаються в якості умови, необхідної для укладення договору[131, с.39]. 
           Окремо розрізняють такі договори: договори основні та додаткові; основні та попередні; договори речові та зобов’язальні; договори, укладені на користь сторін та на користь третіх осіб; поіменовані та не поіменовані.
 
 
 
 
  Також проводять класифікацію договорів за змістом діяльності, яку вони регулюють. Відповідно до даного критерію розрізняють два основних типи договорів - майнові й організаційні. Під першими розуміють договори, спрямовані на одержання майна або благ, а під останніми розуміються договори, направлені на організацію, наприклад, підприємницької діяльності (засновницький договір, договір про спільну діяльність).
    В залежності від підстав для укладання, договори діляться на вільні та обов’язкові. Вільні – це ті договори, які залежать від вільного розсуду сторін, а обов’язкові  – це ті, які укладаються на підставі правового акту органу державної влади.
           Взагалі, системність договорів, яка представлена в Цивільному кодексі України, створює необхідні підстави для їх різноманітної класифікації, основна мета якої полягає у встановленні меж кожного з видів договорів та виокремлення схожих ознак певних договорів, а також глибшому з’ясуванні їх природи та подальшому вдосконаленні законодавства про договори. Найважливіше значення, при цьому, матиме відповідний адекватний критерій, оскільки, на думку Ю.В. Романець, зміст класифікації цивільних договорів полягає в тому, щоб на підставі правильно обраних критеріїв (нормостворюючих ознак) розділити договори на групи, що поєднують зобов’язання зі схожою правовою регламентацією й розділяють зобов’язання з різним правовим регулюванням [138, с.40].
           В науковій літературі, концепції класифікації цивільно-правових договорів за універсальним критерієм можна поділити на дві великі групи: одноступеневі та багатоступеневі класифікації договорів, які передбачають їх одноразове і багаторазове ділення, оскільки, як свідчить правозастосовча практика та еволюція доктринальних положень, спроба виділити єдиний критерій для класифікації  раніше чи пізніше закінчується невдачею[10, с.169]. Виходячи з особливості банківської діяльності, звертаємо увагу, що на думку О.С. Іоффе класифікація договорів, що передбачають багаторазове ділення, будується не тільки за юридичним критерієм, а і за економічним, або у поєднанні того чи іншого (комбінований економічно-юридичний критерій класифікації) [60, с.24-25].
           Класифікація за правовою метою передбачає розташування договорів так, як вони розташовані в Цивільному кодексі України. При цьому, окремо виділяються зобов’язання у сфері страхування, розрахунково-кредитні зобов’язання. Наприклад: 1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо); 2) договори про передачу майна у тимчасове  користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий найм, безоплатне користування майном, лізинг тощо); 3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських робіт тощо); 4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо); 5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, схов, про посередницькі послуги, довірче управління, кредитний договір тощо); 6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво тощо) [162, с.325; 90 с. 39-40].
          Вадами такої класифікації є включення в певні групи різні за змістом договори, наприклад, в різних групах залишились договір позики та кредитний договір, а у спільній групи опинились такі різні договори як поставки та позики, об’єднані метою щодо передачі майна.       
           Відомо, що на практиці комерційні банки укладають досить багато договорів, і не тільки ті, які прямо передбачені  в ст.47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року. Такими договорами можуть бути, наприклад, договір підряду, договір на розміщення реклами та інше. Навіть якщо проаналізувати договори, передбачені в ст.47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», то в результаті можна, на наш погляд, дійти висновку, що в даному випадку йдеться не про класифікацію і навіть не про систематизацію, а лише про певну інвентаризацію договорів. Останнє представляє собою важливий, але лише підготовчий етап систематизації та подальшої класифікації договорів на основі виділення одного чи двох критеріїв. Така класифікація свідчить лише про спеціальну правоздатність банків та фінансових установ щодо можливості укладання певних договорів і носить суб’єктивний поділ, не маючи наукового підґрунтя. 
              Професор В. Луць вказує, що наукову класифікацію договорів можна проводить за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти глибокому з’ясуванню їхньої природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис і особливостей, подальшому вдосконаленню законодавства про договори [89, с.37].
          М.В. Гордон справедливо відмітив, що  труднощі у  класифікації договорів та віднесення їх до  тієї чи іншої групи обумовлені ще й наявністю в них елементів різних договорів (змішані договори) [33, с.65-67]. Для більш точної класифікації банківських договорів Іоффе О.С. запропонував критерій, який  базується на поєднанні як юридичної мети (перехід права власності, виконання робіт, надання послуг), так і економічних ознак, у вигляді сфери поширення (кредити, розрахунки, страхування, тощо). 
          Саме в виборі критерію, який буде покладено в основу поділу,  і полягає основна проблема класифікації вказаних договорів, оскільки необхідно буде визначити найбільш оптимальний критерій, за допомогою якого можливо провести найбільш повну класифікацію. 
          Звертає на себе увагу те, що  ч.2 ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність»  розрізняє банківські операції, а також інші операції та угоди, які банки можуть здійснювати, зокрема: операції з валютними цінностями, лізинг, організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів, послуги з відповідального зберігання, тощо. О.М. Олейник  вважає, що поняття «банківська угода» та «банківська операція» тотожні [106, с.23].
          Співвідношення термінів  «банківські операції» та «банківські угоди» полягає у тому, що будь-які банківські операції  здійснюються на підставі  певних угод, інакше кажучи, будь-яка банківська операція представляє собою одну чи декілька цивільно-правових  договорів. Як правило, в поняття банківської операції включається не тільки юридично значимі, але і цілий ряд фактичних дій, пов’язаних, наприклад, з бухгалтерським оформленням таких договорів тощо.       
             Враховуючи, що банк – це юридична особа зі спеціальною правоздатністю, можна припустити, що таким критерієм може бути використаний спеціальний суб’єктний  склад. Однією із сторін банківських договорів є банк або інша фінансова установа. 
          Наприклад, О.М. Олейник розглядає банківську діяльність в вузькому розумінні, як сукупність операцій, для здійснення яких необхідно створити банк як юридичну особу. Це означає, що держава вправі пред’явити вимогу щодо реєстрації банку тільки тоді, коли яка-небудь організація має намір здійснювати всі три операції одночасно[106, с.26]. Але таку позицію критикує Л.Г. Єфімова, вказуючи, що коло договорів, які укладають банківські установи, постійно змінюється в процесі історичного розвитку банківської діяльності, наводячи приклад про мінял, які були попередниками перших банків та роблячи висновок, що в теперішній час валюто-обмінні операції не є основним банківським договором [42, с.50].
          На наш погляд, будь-які відносини, а особливо правові, в процесі історичного розвитку при яких спочатку виникають суспільні відносини і лише потім вони можуть бути врегульовані правовою нормою, характеризуються динамізмом, і отже, дуже важко знайти універсальний  критерій для класифікації вказаних динамічних відносин, більш розумно виділяти критерій в залежності від певних обставин, а не констатувати неспівпадіння і порівнювати початок розвитку банківської діяльності та теперішній стан розвитку. 
          Підтримуємо точку зору, згідно з якою невірно називати певну операцію банківською лише тому, що її здійснюють банки, тобто не будь-яка діяльність, якою можуть займатися банки, може називатись банківською діяльністю. Наведене свідчить про те, що юридично некоректною є кваліфікація операцій банків з цінними паперами як банківську операцію, а їх діяльність на фондовому ринку – як банківську діяльність [103, с.11].
          Отже, банк як суб’єкт договору, в принципі, є абстрактним критерієм для повної класифікації вказаних договорів, оскільки можна виділити невиправдану велику їх кількість, однією стороною якого буде банк, але це не означає, що він не може бути додатковим  поряд з іншими критеріями.
          Особлива роль банків проявляється в тому, що вони можуть здійснювати широке коло операцій та надавати комплексні банківські послуги. В практичній діяльності банки можуть укладати три види договорів:  1) договори, які складають безпосередній предмет діяльності комерційних банків ( ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»); 2) договори, які мають допоміжний характер та існують для забезпечення організаційних та матеріальних передумов роботи банків (оренда приміщення, купівля паперу і т.д.); 3) інші договори, які не заборонені законом та не суперечать його правосуб’єктності, але не включені в другу групу (засновницький договір, договір простого товариства, купівля квартири для співробітника банку). [41, с.32; 66 с.46.]
          Виходячи з такою загальною класифікацією, не важко зробити висновок, що предметом дослідження та знаходження критерію для їх виокремлення з інших груп та  подальшої класифікації будуть банківські договори, які складають зазначену першу групу.
          Вибір саме цієї групи обумовлено в наявності особливого суб’єкта та особливого предмета при здійсненні банківської діяльності, тобто це така сукупність операцій, які неможливо здійснювати без створення банку.
          Наприклад, Е.А. Суханов робить висновок, що в цілому законодавець продовжує йти саме шляхом визначення банка або іншої кредитної організації через банківські операції [150, с.16]. Якщо ми підемо від супротивного, то можемо визначити навпаки – банківські операції через банк або іншу кредитну установу.
          Для виділення банківських операцій через банк або іншу кредитну установу як суб’єктів, які можуть здійснювати зазначені операції, в першу чергу, необхідно визначити сутність самого банку або іншої кредитної установи. В п.2.2 дисертаційного дослідження ми визначили банк  як юридичну особу, яка входить до банківської системи, має спеціальну правоздатність, тобто він є досить прийнятний як критерій для класифікації. Але очевидно, що однієї лише вказівки на спеціальний суб’єктний склад недостатньо для визначення кола суспільних відносин, що регулюються банківськими договорами, оскільки існують інші небанківські фінансові установи, які також мають право укладати певні банківські договори, наприклад, кредитні спілки, ломбарди, фінансові компанії.
          Одне  з центральних понять банківського права є категорія “банківська діяльність”. Аналізуючи дефініцію “банківська діяльність” необхідно провести дослідження положень того закону, в якому це поняття вміщується, а саме в Законі України  “Про банки і банківську діяльність”. Так, згідно ст. 2 вказаного Закону,  “банківська діяльность” розкривається через набір трьох банківських операцій, які можуть здійснювати тільки такі юридичні особи як банки – залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення  зазначених коштів  від свого імені, на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
          Таке поняття “банківської діяльності” тісно пов’язане з поняттям “банк”, який покликаний здійснювати банківську діяльність, що має виключний характер, оскільки саме банк здійснює вказану діяльність, а остання, як основний елемент функціонування фінансової системи, є  об’єктом  найбільш  жорсткого  регулювання зі сторони держави. 
          О.М. Олейник визначає банківську діяльність, як систему дій спеціальних  суб’єктів, які здійснюють постійно або систематично операції різних видів щодо грошей, цінних паперів, валютних цінностей та інших фінансових інструментів як засіб платежу, збереження і як товар, об’єднаних загальною ціллю, при цьому автор вважає, що „банківська операція” та „банківська угода”  носять тотожний характер [106, с.21-22].
          Л.Г. Єфімова під банківською діяльністю розуміє сукупність діючих спеціальних суб’єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи щодо грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження  й товару. У правовому аспекті банківська діяльність становитиме систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку комерційного банку [41, с.27]. 
          О.П. Орлюк визначає банківську діяльність, як набір посередницьких операцій на грошовому ринку, який виконується спеціальними інститутами (банками) як виключна діяльність на підставі закону та під особливим наглядом держави. Мета такої виключності банківської діяльності полягає у виокремленні  з загальних суб’єктів господарювання спеціальної групи, що обслуговує грошовий обіг, та забезпеченні державного контролю за означеною групою суб’єктів, тобто наявність професійної спеціалізації банків є певною мірою зворотним боком монополії на надання банківських послуг [109, с.8, 11-12].
          Безперечно, що банківська діяльність має певні особливості, які полягають в особливому правовому регулюванні, в використанні двох методів правового регулювання, в здійсненні контролю з боку держави в особі Національного банку України та виділенні спеціальних ліцензійних суб’єктів, які здійснюють таку діяльність. Також неможливо визначити банківську діяльність виходячи тільки із суб’єктного критерію, тобто вважати все, що роблять банки, банківською діяльністю невірно.
          Необхідно зазначити, що при проведенні аналізу норм Закону України “Про банки і банківську діяльність” можливо розглядати банківську діяльність з двох позицій,  тобто мова йдеться про широке та вузьке розуміння банківської діяльності. У вузькому розумінні можна говорити тоді, коли діяльність спрямована   на виконання банківських операцій за умови  отримання ліцензії. До таких операцій належать залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення  зазначених коштів  від свого імені, на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Характеризуючи  банківську діяльність  у широкому розумінні, визначаємо її як систематичну, на власний ризик діяльність Національного банку  України, інших банків, фінансових установ, спрямовану на здійснення банківських  операцій та надання послуг, функціонування та розвиток банківської системи, реалізацію грошово-кредитної політики.
        Необхідно відмітити досить складну (двостадійну) правосуб’єктність комерційних банків. З моменту державної реєстрації банк отримує статус юридичної особи, але вказаний статус не відповідає в повній мірі статусу банку, оскільки банк не може без банківської ліцензії  укладати основні (базові) договори, які складають зміст банківської діяльності. Тобто, реєстрація банку як юридичної особи не наділяє банк повною правосуб’єктністю.
         Банк після державної реєстрації та з моменту внесення його до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб - підприємців набуває статусу юридичної особи, але в такому статусі не може здійснювати банківську діяльність, оскільки для її здійснення необхідно отримати банківську ліцензію НБУ. Здійснення банківської діяльності полягає саме в можливості укладання у сукупності трьох основних банківських договорів. 
         Аналізуючи правовий статус банку,  І.Л. Нурзад визначив основну відмінність правового статусу комерційного банку,  як учасника ринку фінансових послуг, від інших учасників  цього ринку. Іншими словами, діяльність банку на ринку фінансових послуг залежить, у першу чергу, від наявності в останнього банківської ліцензії, а не державної реєстрації, незважаючи на те,  що банківська ліцензія не має правового відношення до предмета правовідносин на ринку зазначених фінансових послуг [103, с.12].
          Отже, тільки після одержання банком банківської ліцензії банк має право укладати базові договори (кредитний договір, договір банківського вкладу та договір банківського рахунку). Можливість одержання такої ліцензії обумовлена державною реєстрацією банка як юридичної особи. Таким чином, умовами  набуття  банком повної правосуб’єктності є реєстрація банка як юридичної особи та отримання банківської ліцензії Національного банку України.     
         В нашому випадку, та виходячи з цілей дисертаційного дослідження, доцільно розглядати банківську діяльність як діяльність у вузькому розумінні.  
          Також, ми акцентували увагу на особливостях предмету банківських операцій, але  не включили цей критерій. Такий підхід обумовлений тим, що всі банківські договори можуть бути поділені на дві групи. Наприклад, на думку М.М. Агаркова, до першої групи відносяться угоди, здійснення яких складає безпосередній предмет діяльності банку (приймання вкладів, видача кредиту, тощо). До другої групи відносяться угоди, здійснення яких має допоміжний характер, і  здійснюються для забезпечення організаційних і матеріальних  потреб банку (купівля палива, паперу, тощо) [2, с.50].
          Виділення такого критерію як предмет банківських договорів, носить досить загальний характер, і, в принципі, є можливість розмежувати такі банківські договори на окремі їх види та виділити окремо договори, які носять лише  допоміжний характер. 
          Качан О.О. справедливо відмітив, що особливість предмета полягає в тому, що самі гроші виступають у ролі товару [66, с.47]. В такому випадку можна виділити два типа договорів. До першого типу будуть належати договори, предметом яких є гроші, а до другої групи ввійдуть всі інші договори, наприклад, такі як надання консультаційних послуг, довірчі операції за дорученням клієнтів, лізингові операції тощо. 
          На нашу думку, така класифікація банківських договорів носить досить широкий характер, особливо, що стосується договорів першої групи, отже, виникає необхідність в додаткової класифікації тих договорів, які потрапили до цієї групи. 
          Але більш коректно вести мову про банківську діяльність як про критерій для класифікації, оскільки в цю категорію будуть віднесені ті операції, які складають основний предмет діяльності банків. 
          В нашому випадку банківська діяльність – це більш універсальний та прийнятний критерій на відміну  від предмету банківських договорів, оскільки вона включає в себе і спеціальних суб’єктів, і операції, а також здійснення дій щодо грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобу платежу, заощадження й товару.
       Отже, виходячи з вищезазначеного, для виокремлення банківських договорів з числа інших, вважаємо за доцільне виділити два критерію, які доповнювали б один одного, а саме: суб’єктний склад та банківську діяльність, оскільки, якщо взяти окремо суб’єктний склад як критерій, то можна виділити невиправдано  велику кількість договорів, в яких одна сторона буде банк,  а якщо взяти окремо банківську діяльність, тоді виокремлюються такі суб’єкти, які не є банками, але мають право здійснювати певні банківські операції у сукупності, наприклад, кредитні спілки. 
          В сукупності два зазначених критерії дозволяють більш точно та повно виділити банківські договори з числа інших договорів.
          Оскільки банківські договори є цивільно – правовими, то вони можуть бути класифіковані з використанням загальних для них критеріїв. Наприклад, В.В. Луць, взявши за основу класифікацію договорів за їх цілями, виділив певні групи з зазначенням їх видів [89, с.25]. 
          М.В. Гордон запропонував об’єднати критерії для класифікації зобов’язань, які поєднували юридичні та економічні ознаки зобов’язання, виділяючи комбінований критерій зобов’язання [33, с.65-67], при якому система зобов’язань має загальновизнаний вид та такий вигляд:
1)зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, міна, довічне утримання);
2) зобов’язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення);
3)зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);
4)зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);
5)зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);
6)зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);
7)зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахункові правовідносини, чек, вексель, банківський вклад);
8)зобов’язання зі страхування (майнове та особисте);
9)зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);
10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення);
11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна). 
          Прибічники цієї класифікації зобов’язань звертали увагу на те, що вона відповідає, передусім, вивченню цих зобов’язань, тобто має науковий характер. Кожній з наведених груп зобов’язань властиві специфічні ознаки, а кожне окреме зобов’язання забезпечується особливим юридичним нормуванням [60, с.24-25]. Також, необхідно відмітити, що в чинному Цивільному кодексі України зобов’язання з перевезень, з кредитних розрахунків та зі страхування відносяться до послуг і в межах зобов’язань про надання послуг, вони класифікуються окремо, в залежності від мети, з якою вони здійснюються. 
          Така класифікація можлива лише при поєднанні юридичних та економічних ознак зобов’язання, оскільки інакше, як вважає Л.Г. Єфімова, неможливо застосувати для банківських договорів таких критеріїв, які використовуються для класифікації цивільно-правових договорів, оскільки, якщо класифікувати банківські договори в залежності від приналежності до певного договірного типу, то необхідно поєднати несумісне: в межах однієї групи опинились, наприклад, кредитні договори  і  договори банківського вкладу, які є різновидом договору позики, та погоджуючись з М.М. Агарковим про те, що така класифікація не знаходилась би в зв’язку  з характерними особливостями банківської установи [42, с.53-54].  
          Окрему групу зазначеної класифікації становлять договори банківського обслуговування, зокрема, договір банківського рахунку. Очевидно, що їх ціль полягає в обслуговуванні клієнтів, але важливий факт, що таке обслуговування здійснюється спеціальними суб’єктами в процесі здійснення певної специфічної діяльності, оскільки тільки такими особливостями можливо пояснити виокремлення банківських договорів в окрему групу.
          М.М. Агарков також стоїть на подібній позиції, зазначаючи, що подібна класифікація бездоганна  з точки зору цивільного права, але проблематична при розгляді банківського права, оскільки завданням банківського права є не вивчення особливостей окремих договорів цивільного права, а вивчення правових особливостей банківських угод. Особливості банківських угод в порівнянні з цивільними обумовлені не віднесенням певного договору до відповідного типу договорів, відомих цивільному праву, а особливими функціями, які виконують банки [2, с.51].
          Правовий режим банківських договорів проявляється, по-перше, в наявності великої кількості нормативних актів, а також в наявності імперативних норм, по-друге, в специфічному регулюванні; по-третє, в наявності спеціальних вимог безпосередньо до банків; і, останнє, в наявності особливостей самої банківської діяльності та її предмета.
         Так, якщо проаналізувати банківські договори (договір банківського вкладу, кредитний договір та договір рахунку) за юридичним критерієм, то мета договору банківського вкладу полягає у прийнятті грошової суми банком від вкладника, мета ж  кредитного договору полягає у наданні грошових коштів позичальнику, а мета договору банківського вкладу полягає як у прийнятті грошової суми, перерахуванні її за розпорядженням клієнта, так і видачі вказаної суми або її частини. Отже, неможливо класифікувати зазначені договори виходячи тільки з мети зобов’язання, як юридичного критерію, в силу їх неспівпадіння.
        З приводу розв’язання питання про місце банківських договорів в системі цивільних договорів України, Безклубий І.А. відмітив тісне, пов’язане із вченням про систему цивільних зобов’язань, і зокрема, договірного права. На його думку, розуміння категорії “система” може розглядатися як певний комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії. Система цивільних договорів формується за допомогою критеріїв систематизації її мети, економічної та соціальної функції, особливостей суб’єктного складу тощо. При цьому критерії для класифікації банківських договорів не можуть бути застосовані, оскільки належним чином не відображають особливості відповідних відносин. Класифікація, як за видом діяльності так і за суб’єктним складом, запроваджується до договорів, що за своїм змістом виходять за межі банківських. Якщо здійснювати класифікацію в цілому цивільних договорів, то запропоновані критерії можуть розглядатися у  контексті значного кола інших [7, с.46]. 
  Визначальним критерієм у поділі операцій на банківські і небанківські, на думку І. Нурзад, повинен бути функціональний критерій. Таким чином, належність визначеної операції до числа банківських залежить, насамперед, від того, чи відповідає ця операція базовим функціям банку. До останніх належать: 1) створення грошових ресурсів шляхом залучення коштів; 2) надання кредиту; 3) сприяння платіжному обороту за допомогою здійснення розрахунково-касового обслуговування. Єдність цих трьох функцій, що виявляються у виконанні відповідних операцій лежить в основі розуміння банківської діяльності. У цьому сенсі операції банків на ринку цінних паперів не можуть іменуватися банківськими операціями, а діяльність, спрямована на їх здійснення – банківською діяльністю [103, с.11-12].
У практичній діяльності банків та в спеціальній літературі банківські операції умовно поділяють на пасивні та активні операції. Усталена класифікація банківських операцій зумовлена особливостями економічного та юридичного змісту, що спрямований на досягнення певного правового результату в процесі надання банківських послуг
         Активні та пасивні операції спрямовані безпосередньо на реалізацію предмету діяльності банка. Договори, що забезпечують належне регулювання банківських операцій, складають основну групу цивільно-правових договорів.
       Але такий поділ на дві групи є досить умовним, оскільки, наприклад, М.М.Агарков запропонував класифікацію банківських угод відповідно до функцій банку, за якою банку притаманні три основні функції: утворення коштів (пасивні операції); надання кредиту (активні операції); сприяння платіжному обороту, зазначаючи, що кожна функція здійснюється за допомогою певних операцій, які можуть бути розділені на відповідні три групи, при цьому він виділяє особливу групу (четверту), яка є сукупністю операцій, які не виконують жодної з вказаних функцій [2, с.52].
          Є.Б. Осіпов пропонував договори за участю банків (банківські договори) поділити на чотири групи, пов’язані з посередництвом  банків: з залучення грошових коштів, їх розміщення, зі сприяння платіжному обігу, з надання послуг, що не є банківськими, але дозволені банкам для їх здійснення [111, с.17].
          Особливу увагу при проведенні класифікації необхідно приділити договору банківського рахунку. М.М. Агарков простий рахунок, строковий та безстроковий рахунки відносить до  пасивних операцій, а операції по сприянню платіжному обороту виділяє окремо [2, с.52]. 
  Виникає питання  щодо співвідношення  договору банківського рахунку та договорів, направлених на сприяння платіжному обороту, оскільки операції по сприянню платіжному обороту, в більшості випадків, здійснюються банком  на підставі договору банківського рахунку, який відноситься до числа пасивних операцій. В свою чергу,  В.В.Меркулов зазначає, що цивільні договори є не тільки підставою виникнення кредитних відносин, але являють собою також спосіб їх організації [96, с.136].
          Л.Г. Єфімова вважає, що розрахункові договори, хоча безпосередньо і не направлені на залучення тимчасово вільних коштів, опосередковано вони все ж таки сприяють цьому: необхідність  клієнта в здійсненні  платежів змушує їх розміщувати гроші в банку [42, с.55].
          Так, відповідно до ст.1066 Цивільного  кодексу України, банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право  безперешкодно  розпоряджатися  цими  коштами, отже за допомогою коштів на банківських рахунках клієнта банки мають право тимчасово залучати додаткові ресурси.
          Деякі вчені по-різному відносяться до договору банківського рахунку, наприклад, О.П. Орлюк відносить його до пасивних операцій [109, с.187], а О.О.Качан  виділяє тільки розрахункові операції, до яких входять: ведення рахунків клієнтів  (резидентів) та здійснення розрахунків за їх дорученням; ведення розрахунків банків-кореспондентів (резидентів) та здійснення розрахунків за їх дорученням; проведення операцій по касовому виконанню державного бюджету, в тому числі ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків державних позабюджетних фондів за дорученням Національного банку України і Головного управління  Державного казначейства Міністерства фінансів України [66, с.49-50], що фактично здійснюється на підставі договору банківського рахунку.
          Отже, на основі викладеного та враховуючи протилежність позицій вчених, можна зробити висновок, що межа між договором банківського рахунку та операцій по сприянню платіжному обороту дуже нестійка; з свого боку, зазначений договір також сприяє платіжному обороту, а операції по сприянню платіжному обороту, в більшості випадків, неможливі без відкриття банківського рахунку.
          Виходячи з тлумачення ст. 1066 Цивільного кодексу України, основним завданням договору банківського рахунку є приймання банком та зарахування на рахунок, відкритий клієнтові  (володільцеві рахунка), грошових коштів, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування  і видачу відповідних сум з рахунка  та проведення інших операцій за рахунком. Основна увага приділяється тому, що договір банківського рахунку направлений саме на сприяння платіжному обороту.
          З іншого боку, договір банківського рахунку належить до базових банківських договорів, які передбачають отримання доходу, а банки мають право використовувати кошти на рахунку клієнта, гарантуючи йому безперешкодно розпоряджатися  цими коштами.  
          На думку Т.В. Боднар, визначення поняття динаміки договірного зобов’язання як процесу виникнення, розвитку та зміни правовідношення, що відбувається під впливом  різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників  від моменту виникнення зобов’язального правовідношення до моменту остаточного його припинення, а також обґрунтування виділення стадій динаміки договірного зобов’язання, до яких відносять а) стадію виникнення зобов’язального правовідношення; б) стадію існування договірного зобов’язання, на якій зобов’язальне правовідношення може зазнавати змін; в) стадію виконання (здійснення, реалізації) договірного зобов’язання, у процесі якого правовідношення також може зазнавати певних змін; г) стадія припинення договірного зобов’язання (зобов’язального правовідношення), в тому числі внаслідок його виконання (погашення) [12,с. 12].
          На наш погляд, договір банківського рахунку необхідно розглядати з двох позицій: договір банківського рахунку, спрямований на залучення банком коштів на банківський рахунок (пасивна операція банку), та договір, спрямований на сприяння платіжному обороту, що дасть змогу договір банківського рахунку, направлений на залучення коштів, віднести  до договорів, що регулють відносини  з наданням фінансових послуг із відношенням до  основних пасивних операцій банку, а договір, направлений на сприяння платіжного обороту, віднести до договорів, що регулюють відносини з наданням фінансових послуг  із застосування операцій по сприянню платіжному обороту.
        Висновки до Розділу 1  
   
          Встановлено, що банківське право (норми, що регулюють створення і діяльність банків та кредитних організацій та проведення банківських операцій)  не є ні самостійною галуззю, ні підгалуззю фінансового права, оскільки не відповідає критеріям галузі (підгалузі)  права. На нашу думку, це комплексне утворення, оскільки має певний специфічний правовий режим та, в залежності від відносин, регулюється імперативним або диспозитивним методом, при цьому  не має власного методу в цілому.
            Доведено, що  банківські договори мають цивільно-правову природу і, незалежно від державного впливу, вони залишаються інститутом цивільного права, оскільки завжди ведуть до виникнення  майнових відносин, заснованих  на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності учасників.
           Національний банк України має подвійну правову природу. З одного боку, він має повноваження щодо управління у сфері банківської діяльності, а з іншого- укладати цивільно-правові договори з комерційними банками і, як учасник цивільних відносин,  несе цивільну відповідальність.
         Досліджено, що поняття банківської діяльності лежить у площині широкого та вузького розуміння банківської діяльності. У вузькому розумінні можна говорити тоді, коли діяльність спрямована   на виконання банківських операцій з моменту  державної реєстрації та  за умови  отримання банківської ліцензії, внаслідок чого юридична особа отримує статус банка та право здійснювати банківські операції. До таких операцій належать залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення  зазначених коштів  від свого імені, на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Характеризуючи  банківську діяльність  у широкому розумінні, визначаємо її як систематичну, на власний ризик діяльність, спрямовану на здійснення банківських  операцій та надання банківських послуг.
          Банк, на відміну від інших юридичних осіб, набуває повної правосуб’єктності, яка обумовлена державною реєстрацією банка як юридичної особи та отриманням  банківської ліцензії Національного банку України.     
          Виділено основні  критерії, які  доповнюють один одного, а саме особливий суб’єктний склад та банківську діяльність, оскільки, якщо взяти окремо суб’єктний склад, тоді можна виділити невиправдано  велику кількість договорів, в яких одна сторона буде банк,  а якщо взяти окремо банківську діяльність, тоді виокремлюються такі суб’єкти, які не є банками, але мають право здійснювати певні банківські операції. В сукупності два зазначених критерія дозволяють більш точно та повно виділити банківські договори з числа інших договорів.
          Досліджено, що межа між договором банківського рахунку та операціями по сприянню платіжному обороту дуже нестійка: з свого боку, договір банківського рахунку також сприяє платіжному обороту, в той же час операції по сприянню платіжному обороту, в більшості випадків, неможливі без відкриття банківського рахунку.
        Доведено, що в цілях вдосконалення класифікації банківських договорів, договір банківського рахунку можна одночасно розглядати з двох позицій: як договір, спрямований на залучення банком коштів (пасивна операція банку), та як договір, спрямований на сприяння платіжному обороту.